НАРОДНИЕ ВБРАННЯ ДОЛИНЯН ХУСТСЬКОГО РАЙОНУ ЯК ВИРАЗНИК НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ( к. ХІХ – до середини ХХст.)

Закарпаття знаходиться на межі між Карпатськими горами та Середньодунайською низовиною в центрі Європи і становить багатий інформативний регіон, бо зберігає живий матеріал етнічної історії бойків, гуцулів, лемків, долинян.

У природно-географічному відношенні край поділяється на два географічних райони – гірський (Карпатські гори), де проживають гуцули, лемки, бойки і рівнинний (Закарпатська низовина), де розмістився Хустський район. Близько 60% Хустщини - гірська місцевість, а в долинах річок Тиси, Ріки проживають долиняни.

Вивчення про трудову діяльність долинян досліджених сіл Стеблівка, Сокирниця, Іза, Золотареве, Данилове, Олександрівка, Крайникове, Вишкове, Копашневе, Нанкове, Нижнє Селище, Липовець, Горінчево, Драгово із літературних джерел та експедиційні польові матеріали автора за 1985, 1989-1996 та 2006 роки виявили, що у ХІХст. – 50-х років ХХст. господарський розвиток Хустщини базувався на натуральному господарстві. Основним заняттям жителів було землеробство, скотарство, значною мірою були розвинені домашні промисли і ремесла. Це, насамперед, ті, що пов'язані були з веденням сільського господарства. Оскільки промисловість не забезпечувала селянина різноманітними знаряддями праці, і купівельна спроможність була низькою ("купувати не було за що"), то вони вироблялися самими селянами-хліборобами, які поєднували основне заняття з ремісництвом.

Промисли відігравали роль додаткового заняття при землеробстві, носили сезонний характер і припадали на час, вільний від землеробських робіт, заготівлі сіна – осінь, зиму та ранню весну. Заробляли долиняни на прожиття по різному: працювали на тартаках, гутах, фабриках, млинах, лісосіках, залізній дорозі, в кар’єрах.

Працювали столярами, стельмахами, пічниками, будівельниками, боднарами, ковалями. Возили кльоци, тесали дерево, заготовляли клепки, луб'я, гонти, різали вручну дошки, будували будинки, сплавляли ліс по Тисі.

Щоб вижити люди окрім землеробства і скотарства займалися бджільництвом, рибальством, полюванням, збиранням грибів та ягід. В досліджених селах були розвинені різні ремесла: ковальство, римарство, гончарство, стельмахування, теслярство, столярство, бондарство, ткацтво.

У домашніх умовах виготовляли речі щоденного вжитку: одяг, взуття, домашнє начиння. Ткали полотно, виготовляли саморобне сукно, шили одяг, постоли, чоботи, плели личаки. Сировина була у кожного своя – коноплі, овеча вовна, воляча шкіра, солома (для капелюхів).Хронологічні рамки дослідження охоплюють ХІХ - 50-і роки ХХст.

Для власних потреб долиняни виготовляли тканину одягового, інтер'єрного та господарчого призначення. Сировиною для ткацтва полотна було здебільшого конопляне прядиво.

Ширина полотна залежала від величини берда. "Хто яке мав бердо, на кулько пасом було бердо, то така і була ширина натканого полотна". Найширше полотно було від 8 – 13см. Сорочки шили із дванадцятки, тринадцятки.

В залежності від призначення полотна пряли нитку відповідної товщини. З тонкої конопляної нитки пряли полотно на святкові, весільні сорочки, ґаті, хустки. З грубішої пряжі ткали полотно для буденного вбрання, а також вжиткову тканину – верети, вілахи, парни (наволочки), плахти, обруси (скатерка), пілки. Із найгрубішої пряжі ткали полотно на міхи, господарські плахти, «дерги» для вкривання коней.

Наткане полотно золили, відбілювали так, як золили і прядиво (мутки). "Вергли лицьову сторону і лише її білили, (завжди білили один бік), рідко хто відбілював полотно з двох сторін".

Способи відбілювання були різними. Взимку білили його розкладаючи на снігу. В теплу пору виносили його «росити», розкладали біля річки, потоків, на траві, поливали водою, щоб під сонцем відбілювалося.

Під час відбілювання воно каляло (забруднювалося), то його ще раз прали, золили, прали, сушили ( при сушінні водою вже не поливали). Воно "май м'яке (годне) вже вчиняло (ставало) і тоди з нього починали шити. Уткала, узолила, висушила, аж потім із нього починала шити". Вибілене полотно звивали в сувій і ховали в лади (довгі скрині).

"Було так, що швидко собі ушорила (зробила)", що на Великдень з нового полотна мала нову вишиту сорочку. Полотна май много ніколи не било (було). Треба було хоч по дві сорочки кожній челядині (людині) зшити, щоб одна була на плечах, а іна з плеча – много не било. Бо то ся зваряло кожен раз при пранні, то – то ся скоро рвало, попел їв". То так ся тяжко мозолями робилося, тепер те полотно ніхто не хоснує (береже), бо всьо мож купити.

У сім рочків я уже пряла то паздір'я, яке падало долу (вниз, на долівку), з нього сукала на веретені нитку, то аж кров на пучках виступала, а мусила то робити, бо треба було, де візьмеш? То була дуже тяжка робота, не дай, Боже, щоби ті часи вернулися. Ніґде щоби ся не вернуло!" Так розповідала мені не одна жінка на Закарпатті.

В кінці ХІХ – на поч. ХХст. у народне ткацтво долинян проникають фабричні бавовняні й вовняні білі та кольорові нитки («памут», «памоть»,» «мідря», «волочка»). Вони стали застосовуватися ткалями для піткання в поєднанні з конопляною пряжею. Полотно стало тоншим, м’якшим.

На досліджуваній території найпоширенішою технікою ткання було «просте» полотняне. Рідше вживалося чиновате полотно «чинувате» на чотири ремізки ткання («дреліх») із якого шили фартухи, чоловічі штани.

Розвиненим в досліджених селах був і суконний промисел, сировиною для нього була овеча вовна, а овець тримали у кожному дворі.

Порода овець, їх вік та умови утримання були основним чинником якості вовни.

Технологія обробки вовни суттєво не відрізняється від аналогічних процесів на Бойківщині і Гуцульщині. Підготовчий етап включає стриження овець, сортування вовни за кольором і якістю, промивання, висушування та розпушування.

Вовну різної якості – руно, нетинину, міцок часто змішували під час розчісування на металевих щітках. Якщо хотіли мати сірий колір сукна, то при розчісуванні змішували білу з чорною вовною.

Згідно з призначенням сукна підбирали відповідну сировину. Ткали його із натурального чорного, білого, сірого кольорів вовни завширшки 60-70см. Потім валяли його у водяних ступах «фалюшах» і отримували збитий суконний матеріал «постав». Використовували сукно для пошиття чоловічого і жіночого верхнього одягу.

На основу при тканні використовували довшу, міцнішу, щільно скручену під час прядіння вовну, а на піткання вживали коротшу, м’якшу вовну. Під час валяння сукна шов, що з’єднував дві пілки сукна ставав невидимий.

З білого сукна шили вуйоші, петики, холошні, для щоденного вжитку.

За експедиційними матеріалами і літературними джерелами[1] традиційний комплекс жіночого і чоловічого одягу побутував на Хустщині до 50 – их років ХХст. Для написання статті допомагали в роботі наукові та науково-популярні публікації, які стосуються теми дослідження, починаючи з середини ХІХст.

Непересічну наукову вартість становлять фотоматеріали, зафіксовані автором у різні роки під час етнографічних експедицій в селах Стеблівка, Сокирниця, Іза, Золотареве, Данилове, Олександрівка, Крайникове, Вишкове, Копашневе, Нанкове, Нижнє Селище, Липовець, Горінчево, Драгово.

Комплекс традиційного чоловічого ("людського") костюму складався із полотняної сорочки, поясного одягу - ґаті, зшиті з полотна, ногавиці – зшиті із сукна; верхнього плечового одягу – вуйоша, гуні, петика; широкого шкіряного пояса – черес; взуття - чижми (чоботи), постоли; головного убору - солом’яного капелюха і шапки з хутра "ковпак".

Колекція чоловічого одягу у фондах Музею невелика.

Комплекс традиційного жіночого костюму складався із додільної полотняної сорочки "довгані", плата – (фартух); плечового одягу – бунди, лейбика, гуні; взуття – чижми, постоли; головних уборів – хустки, солом’яного капелюха.

Основною складовою частиною, як чоловічого, так і жіночого вбрання була сорочка – найдавніший тип зшитого одягу. Однією з характерних ознак її - білий колір. Матеріалом для виготовлення служило конопляне, лляне полотно, з 20-их років ХХст. ткали полотно із суміші конопляно-бавовняних купованих ниток (памут), із 50-их років "на святкові сорочки і снували, і перетикали купованою бавовняною ниткою (с. Драгово)".

У музейній колекції переважають жіночі довгі, додільні сорочки "довгані", які шили з 4-5 піл вибіленого різної якості полотна ( вони були, як натільним, так і верхнім повсякденним одягом), внизу підрублювали рубцем "стіжкою", "на стіжку". Оздоблювали декоративними швами, вишивкою, мереживом: на вузенькій обшивці навколо горловини – на ошийнику, на пазусі - на передній гладенькій полі або по густій збиранині ( нижче ошийника), на раменах (на рукавах), зап'ясниках, фодрах (ними викінчуються рукави у вигляді волану). Вишивку розміщували на тих частинах сорочки, які не закривав плечовий одяг.

Пілки зшивали, як простим швом – "стіжкою", так і мережками, декоративними швами різної ширини – "луйтерка", "бокорка", "розшивка". Шиючи сорочку "усі куски полотна треба було простішити" (с.Драгово).

В сорочках "довганях" рукав був без уставки, але із "розточкою". Щоб він був ширшим, пишнішим – до пілки з внутрішньої сторони додавали "розточку"- поздовжній прямокутний клин шириною (10-20см.). У святкових сорочках розточка пришивалася різної ширини "бокоркою", (декоративний шов), а у сорочках на будень – пришивалася звичайними швами – "стіжкою". Викінчували рукав густо призбираним зап'ясником, який поверх складок оздоблювали вишивкою і "фодрою" або "фидрушами", які по краю обметували петельчатим швом.

Поділ підшивали "стіжечкою", коли сорочка була довгою, її внизу складали у кілька поперечних складок і прошивали - "чинили гайташі". З 50-их років ХХст. сорочки "заспулниці", "ромованки" внизу почали оздоблювати мереживом («чіпкою») "клали на два – три персти "чіпку".

Особливістю крою жіночих сорочок долинян Хустщини є те, що вони ніколи не мали спереду на пазусі розрізу, його завжди робили на спині й ховали в густій збиранині ( у складках), який зав'язували двома виплетеними з волічки, вовни, бавовняної нитки шнурками ("ощунки", "щумки", "щунки"). Коли треба було кормити дитину, то на рівні грудей робили дві розпірки по швах, де зшивалися пілки полотна, вони ховалися в густому рясуванні (дрібні складочки) і не були видно. Коли дитя підростало і не потребувало більше кормління материнським молоком, то розпірки на грудях зашивали.[2]

Вишивкою, декоративними швами оздоблювали ці сорочки ззаду на спині, де гарно продивляються декоративні однотоні або різнобарвні шви змережених пілок, розрізу, поздовжні смуги "бокорки" на рукавах. Прикрашали сорочку ззаду "рами" – складки, які відкачували качалкою і вони звисали складками.

Особливим видом оздоблення сорочок "довгань" вражає густе "рямування", "морщення" у три ряди ( шите "зайглю"[3]) навколо круглої горловини, яку ховали під вузеньку обшивку – ошийник, "шинник" (завширшки 1 см.), оздоблений вишивкою синього і червоного кольорів, а з 40-их років ХХст. різнобарвною вишивкою. Диву даєшся творчій багатоваріантності її різноманітних дрібно вишитих видів. Інколи ошийник вишивали окремо і потім його нашивали на зібрану "вракаш" (вкупу) морщенину.

Під ошийником передню полу в сорочках "довганях" з кінця ХІХ – 30-их років ХХст. оздоблювали тканням, завширшки 10-15см. червоного, синього, а інколи фіолетового , зеленого кольорів ( у вигляді прямокутника). Його ткали одночасно з пілкою полотна, яке готували для пошиття сорочки ( ця пілка завжди була спереду) і тоді заткану пілку в верхній частині синього, зеленого, вишневого кольору "зрямлювали" навколо горловини лише по боках і ззаду, а по центру її залишали гладенькою.

Як правило, ошийник і затканий прямокутник передньої пілки були одного кольору – сині, червоні, фіолетові, зелені.

Пізніше в 20-50-их роках ХХст. передню полу сорочки, там, де був раніше затканий прямокутник почали оздоблювати вишивкою у вигляді квадрата, прямокутника. Площу квадрата заповнювали вишитими різноманітними орнаментальними мотивами: скісний хрест, ромб, косиця-квітка, квадрат, вишиваючи одним і декількома кольорами, різними техніками шиття: гладь ("гладьом"), виколювання, хрест, вирізування ("урізовання").

Вишитий під ошийником квадрат чи прямокутник вказував на те, що ця сорочка із вишитою пазухою, хоча всі сорочки розріз мали ззаду, але передню полу у сорочці завжди називали "ушита пазуха".

Паралельно з таким оздобленням вражає багатоваріантність вишивки на передній полі поверх "рям" (морщення), смугами різної ширини – це одинарні і парні кривулі, ламані лінії, "меандр", скісні хрести, смуги з ромбиків і квадратів в один – три ряди, "баранячі ріжки", "косиці", "зубці", "окінця", різні стилізовані рослинні орнаментальні елементи.

Особливо загадковим є оздоблення "ушитої пазухи" – (передньої поли) на рівні грудей, коли вишивали маленький квадратик, ромбик, 6-8 - кутну косичку, хрестик ( саме там, де доторкуємося, кладучи на себе при молитві малий хрест – на рівні душі).

В селі Данилове, Золотареве, Горінчево привертають увагу сорочки "ромованки" оздоблені на пазусі у вигляді трьох - чотирьох поздовжніх смуг геометричного орнаменту: скісні хрести, ромби, 6-8 кутні зірки - "урізовані пера", подвійні смуги ламаної лінії, вишиті техніками вирізування і гладі, які сягали аж до плату. "Вміли жінки білу зрямлену площу красно поділити і оживити". В таких сорочках спочатку "ушивали пазуху, а потім її стішили з іншими пілками полотна".[4]

Рукав оздоблювали найпишніше, від орнаментального мотиву, від кольору виконаної вишивки, від техніки вишиття в селах Стеблівка, Сокирниця, Іза, Золотареве, Данилове, Олександрівка, Крайникове, Вишкове, Копашневе, Нанкове, Нижнє Селище, Липовець, Горінчево, Драгово походили різні назви сорочок.

Вишивали як саморобними вовняними нитками, так і купованими, техніками – "кучерявий стег", низина, вирізування, занизування, коса гладь, виколювання, стебнівка, хрест.

В колекції музею є невелика кількість сорочок, коли рукав не вишито, а заткано. Це здебільшого були весільні сорочки "заспулниці", "усядниці".

В досліджених селах існували такі види сорочок: "заспулниця" чи " заспульниця", "хрестата заспульниця",[5] "хрестата", "заспульниця на поводи", "заспульниця з перами", "мішана заспульниця"[6], "рукави", "косиця",[7] "білениця",[8] "червонятка", "усядниця", "ромованка"[9].

В с. Стеблівка рукав у сорочках "заспулницях" був вишитим, а був і затканим. Спочатку його ткали, а потім пришивали.

Основні орнаментальні прадавні мотиви вишивки: восьмикутні звізди – "косички", "пера", "перані", ромби, чотирираменні і скісні хрести, квадрати, ламані і хвилясті лінії – "кривулі", "ціфри", "закрутки - Г", "поводики", скомпоновані вмілою жіночою рукою творили безліч варіантів орнаментальних мотивів.

Орнамент "перані" шилися лише на сорочках "заспульницях", "біленицях", які одягалися молодими жонами чи дівчатами.

Розміри вишитих чи затканих прямокутників на рукавах в "усядницях", "заспульницях" були різні: 16 на 28см, 30 на 32см, 30 на 35см, вишивка починалася від плеча і сягала до ліктя.

На початку ХХст. однотонне поле такого прямокутника почали ділити на 9, 12 великих квадратів – злегка вводити 2-3 кольори, але домінуючим залишалися червоний, синій, білий. Утворені квадрати площинно заповнювали великим орнаментом у вигляді квадрата, ромбу, " косиці".

У пізніші часи поділ стає набагато дрібнішим і багатобарвним. Оскільки прямокутник запонювали багатьма кольорами, то сорочку називали "мішана заспульниця". Якщо ж заспульницю вишивали технікою хрест і орнаментували хрестами, то її називали "хрестата заспульниця". Інколи чотирираменний рівно конечний хрест по чотирьох краях оздоблювали пів косицями і вишивали на рукаві не вимежовуючи ромбом чи прямокутником - такі сорочки називали "косичастий хрест".

Сорочки, в яких пазуху і рукав вишивали техніками вирізування, гладдю білого кольору, називали "білениця", "ромованка". Ці види сорочок і всі види заспульниць - це були сорочки, які одягали на свята молоді дівчата та молоді жінки, в них вінчалися і відбували весілля.

У будень носили сорочки "рукави", вишиваючи дві поперечні смуги: вужчу на плечі і ширшу – на рівні ліктя "пісними кольорами". Інколи сорочка "рукави" могла бути і святковою, тоді смуги були завширшки 8-10см. і вишиті черленою, синьою нитками. Геометричний орнамент, яким заповнювали смуги ритмічно чергувався, що і надавало композиційної різноманітності.

Сорочки "рукави" з мало зашитими смугами носили старші жони (жінки) і всі жінки в будень і піст – це були сорочки на кожен день, вишивку на таких рукавах "чинили в одну понить" ( тоненька нитка), зашивали бордовим, зеленим, фіолетовим, синім і "маленько додавали" білого кольору.

Рукав у сорочці "косиця" оздоблювався в основному на плечі у вигляді ромбу і додавали горизонтальну смугу вишивки нижче ліктя. Часом до великого ромбу додавали менший ромбик або поперечну смугу нижче ліктя чи на рівні ліктя. Багатоваріантність композицій у заповнені ромбу, який у цих селах називали "косичка" ( звідси і назва усієї сорочки - "косиця") залежала не тільки від орнаменту, а і від техніки вишивки.

Спочатку "всередині ромбу вишивали велику орнаментальну фігуру, потім заповнювали боки і лише потім обводили ромб навколо по краях однією широкою орнаментальною смугою, або декількома" (с. Данилове).

Особливою красою виділяються сорочки "косиці", коли контури ромба вимежовували потрійними смугами вирізування і цією ж технікою вишиття або технікою " кучерявий стег" вишивали в центрі ромба великий скісний хрест, "баранячий ріг". Інколи контури ромба вимежовували суцільною однотонною широкою смугою вишитою "кучерявим стегом".

У 20-30-их роках ромб втрачає свою монументальність, він вишивається багатьма кольорами, площа його заповнюється дрібними орнаментами – від 9-20 маленьких квадратиків, однотонна контурна обрамляючи смуга перетворюється на барвисту.

Сорочки "косиці" носили дівчата і молоді жінки.

Внизу поли весільних і святкових сорочок зшивали на висоту 10-15см. декоративним швом – "решіточкою", а буденні оздоблювали вузенькою "стіжечкою, "решіточкою" і підрублювали.

Поверх сорочки на плечі в теплу пору року одягали лейбик, лайбик і "черлену"(червону) або буру (темно-вишневу) бунду – безрукавний плечовий вовняний одяг.

Бунди були коротенькі, до талії, з круглим вирізом горловини, обрамлені чорним смушком, оздоблені сукном, сап'яном, поли і спина суціль зашивали гладдю. Їх шили з вичиненої овечої шкіри, зовні густо зашивали червоною шерстяною товстою волічкою у вигляді косиць з вкрапленням дрібних зелених листочків, вишивка рельєфна. Бунди мали лише заможні дівчата, а бідніші носили лейбики, лайбики, які шили з купованого полотна[10], "пуд низ клали подбуй (підкладку) із грубого конопляного полотна". Виріз навколо круглої горловини, поли і низ оздоблювали різнобарвними шнурами з шовкових "пантликів" ( стрічки) і зубчиками, а також оздоблювали накладними невеличкими карманчиками "жебами" на передніх полах. На плечах інколи лейбик оздоблювали "крильцями" з мережива або зубчиками з тканини. В основному лайбики носили лише дівчата, останній раз молодиця одягала його, коли йшла до церкви на вінчання, а потім носила лише бунду.

Взимку одягали гуню, петик.

До поясного одягу належить плат ( рясний фартух, який повністю огортає стан). Ще на початку ХХст. їх шили з двох пілок полотна, у верхній частині "рясували"( збирали в дрібні складочки) і обшивали широкою обшивкою, зав'язували ззаду зав’язками, оздоблювали внизу вишитими або тканими партичками (смугами) червоного, синього кольорів. Щоб не так мастилися, полотно фарбували природними барвниками в темні кольори. Поверх білого плату пов'язували тканий або плетений черлений, синій пояс з китичками, тканий з шерстяної вовняної нитки, який зав'язували на боці.

А коли з'явилася в продажі крамна тканина – ситець, шовк, шерсть, плати почали шити з неї, звідси і назви плату – "англійовий" (шитий з шерстяної тонкої різнобарвної тканини), "шовковий". Шили їх так, як спідниці з п'яти пілок, густо рясуючи призбирали в поясі, ними закривали всю нижню частину сорочки. Пояси були широкі, тугі, їх зверху прошивали машиною вистрочкою, пангликами ( куповані стрічки).

На ноги одягали "стігані чижми" (чоботи), влітку і восени до морозів ходили в постолах або босі.

З прикрас на шию в'язали ланцки ( вироби з бісеру), пацьорки, коралове намисто, срібні хрестики носили на пацьорках. Вузенькі ланцки носили маленькі дівчата, а дорослі мали широкі ланцки – на будень плетені з шести ниток, а на свята – 12-14 ниток. Пацьорками звали скляне різнокольорове намисто - "реци", "дзундзулі", плетене з бісеру.

Особливою красою вирізняється прикрашання в свята у дівчат голови і заплітання.

З розповідей старожилів дізнаємося, що вінок був обов’язковою прикрасою головного убору кожної дівчини, якій виповнилося 15-16 літ. З цього віку дівчина починала носити вінок кожної неділі і по святах аж до заміжжя - так тривало до 50-их років ХХст.

Святковий вінок від весільного відрізнявся лише тим, що "молодичий" вінок ( в якому молоділа, виходила заміж) зверху вбирали барвінком, дошивали барвінкові листочки, або плели окремий вінок з барвінку, накладали на волосся, а зверху купований або власноруч зроблений, " а на чолі шпільки здіваут із світлими головками у волосся".

Каркас для вінків робили з лубу акації, дуба, липи круглої форми "обвивали обідок полотном завширшки в два персти і зшивали. Полотно поверх густо зашивали, як саморобними, так і купованими оздобами. По краях клали пацьорки, гроші, куповані паперові шпильки "гусуші", круглої форми різнобарвні косички (квіточки), а барвінковим листям зашивали весь вінок довкола." З лівої сторони до вінка пришивали височеньку косицю і додавали ще дві невеличкі косички "заушниці", які закривали вуха. Їх накладали на волосся так, щоб була видна мочка вуха (там весіла сережка), а інколи закривали все вухо. Робили їх з цупкого паперу, який обшивали тканиною, а поверх обшивали так, як вінок. Ззаду до вінка "клали декілька чи один панґлик". Накладали вінок на заплетене волосся.

Волосся "заплітали от чола", розділяли його на дві рівні частини, робили посередині рівний проділь і починали плести косу від чола понад вуха, додаючи до волосся кольорові панглики (стрічки або вовняні плетінки різної товщини), щоб коса була грубою. Якщо хотіли мати товщу косу, то відповідно вплітали товщі панглики.

Ззаду дві коси разом з плетінками ( плетянками) сплітали "в ракаш" (разом) в одну косу.

Зверху, щоб не видно було кінчиків плетінок, волосся прикривали пангликами (стрічками). Таке заплітання подобалося дівчатам і молодим жонам (жінкам) . При неодноразовому опитуванні жінки наголошували, що так заплестися сама жінка не могла, тому заплітали одна одну кожної суботи і " були гарні, як мало бути".

Влітку дівчата в будні дні ходили заплетені в дві коси, а в холодну пору завивалися "по - бабськи". Адже хустка була найпоширенішим головним убором. Лише кольори хусток і їх завивання існували різні.

Молоді одружені жінки без хусток ніколи не ходили " не гудно було іти розвитій", вони завивалися "по- невістоцьки".

Старші жони прикривали волосся чіпцем, зшитим з купованої тканини, який оздоблювали зверху стьожками, вишиттям, а поверх чіпця покривали голову ширінкою (хусткою).

Чоловічі "ранцовані" сорочки були короткі, їх заправляли в штани, шили з трьох пілок полотна, з ошийником (стоячий комір), рукави викінчувалися " зап'ясником" з манжетами.

Морщенням рукав пришивали до стану і на спинні морщенням пришивали до ошийника. Передня пола і зап'ясник прикрашали ранцованням – застрочені вузенькі складочки, поверх яких нашивали три ряди зубців. Таке оздоблення дало назву і сорочці, її називали "ранцована сорочка". Такі сорочки вважалися святковими і весільними.

Весільні сорочки "білениці" на рукавах оздоблювали мережками, вирізуванням, рукав в таких сорочках мав уставку і до уставки пришивався пухликами, прикрашався мережкою, вирізуванням. Оздоблена на пазусі, комірці, вуставці і манжетах геометричним орнаментом у вигляді хвилястих смуг, ламаної лінії. Така сорочка поч. ХХст. знаходиться у інтер’єрі хати із с. Стеблівка на грядці (закуплена автором в с.Сокирниця), що в Національному музеї народної архітектури та побуту НАН України (м.Київ).

Поясним чоловічим одягом були ґаті, ногавиці, які шилися з домотканого полотна. Холошні були широкими (кожна холошня шилася з двох піл полотна), зверху рямувалися і обшивалися поясом, по боках зшивалися декоративним швом "решіточкою", внизу підрублювалися ( на будень), а на свята і весілля їх внизу прикрашали "ройтом" – широка смуга (5-10см) вишиття виконана технікою вирізування. Трималися гаті на гашнику, а зверху одягався черес (широкий шкіряний пояс). Носили їх в теплу пору року, а взимку одягали холошні, зшиті з білого, сірого сукна. Холошні були вузькі, трималися на очкурі.

До 40-их років ХХст. чоловіки поверх штанів носили шкіряний черес завширшки до 40см з чотирма пряжками, з кишенькою для грошей, який знімали лише тоді, коли лягали спати: " у чересі носив гроші, піпу (люльку), нуж (ніж), огниво і інші дрібні речі, які потрібні були чоловіку в роботі протягом дня".

Плечовий зимовий чоловічий одяг – петик, вуйош, гуня. Петик і вуйош - куртка зшита із сірого, коричневого, рідше з білого домотканого сукна, короткі, до пояса, з накладними інколи прорізними боковими карманами, з рівною спинкою, з коміром. Передні поли, рукав внизу, карман "жеби" оздоблювалися синьою або чорною вузькою смугою з купованого сукна або машиною вистрочкою. По крою і оздобленні вони були однакові, що для жінок , що для чоловіків.

Чоловічі головні убори – «калап» - солом’яний капелях для літа і шапка "кучма".

На руки плели рукавиці.

Взуття – влітку носили ходаки, зшиті з свинячої, волової шкіри, а чоботи мало хто мав. З волової вичиненої шкіри шили бочкори ( постоли ).

Одяг хлопця і одруженого чоловіка відрізнявся лише тим, що на капелюсі у хлопців була "пава з шпильками" – нев’януча зелена гілочка прикрашена пухнастим пір'ям пави. Взимку на голову одягали шапки – "ковпаки з ягнячої шкіри".

Весільну шапку молодого прикрашали навколо вінком з барвінку, до якого додавали 4- 6 зубчиків часнику ( часник викладали у вигляді хреста).

Народний одяг Хустщини зберіг давні локальні традиції і свої особливі, самобутні, характерні лише для цього краю.

Спільним є поділ одягу на щоденний, святковий, обрядовий; переважання в одязі білого кольору; фарбування полотна природними барвниками для пошиття з нього одягу в буденні дні; пошиття верхнього сукняного одягу для холодних пір року; вдягання молодою на весіллі барвінкового вінка.

Відмінним є своя термінологія в назвах одягу, в крої жіночих додільних сорочок, їх оздобленні.

Для комплексу жіночого одягу на Хустщині характерні довгі сорочки з розрізом на спині, оздоблені густими зборами "рясуванням" навколо горловини і на зап'ясті.

Оздоблення одягу вишивкою в основному зосереджувалося на сорочках, які були одночасно натільним і верхнім одягом у теплу пору року. Яскравою особливістю хустської вишивки є її геометричний орнамент: ромб, напівромб, квадрат, прямокутник, трикутник по-різному поєднані в горизонтальному положенні.

Особливістю поясного жіночого одягу цього району виступає лише плат, який шили спочатку із домотканого полотна, а потім із купованої тканини. Народний одяг Хустщини зберіг багато архаїчних рис у крої, оздобленні, які майже повністю відійшли у минуле.

Оглядаючи колекцію можна чітко уявити історичний розвиток народу, його пам'ять, уподобання, творчий потенціал. Через тисячоліття тягнуться зв’язки орнаментальних схем у вишивці на Хустщині, які постійно видозмінюються і збагачуються.

Сьогодні вишивка розглядається як важлива художня цінність, що виконує численні функції – естетичну, пізнавальну, пошукову. Цей вид мистецтва зберіг, доніс до нас і стверджує дальший розвиток орнаментальної, графічної, живописної культури народу.

Музейні колекції по одягу Закарпаття потребують уже сьогодні детального опрацювання. Адже немає жодного монографічного дослідження по народному одязі Закарпаття до цього часу.

[1] І.Ф.Симоненко. Народна вишивка Закарпаття. Матеріали з етнографії і художнього промислу. Л., 1957.

[2] . Розповідали Зейкан Василина Михайлівна з 1921 року народження, Орос Марія з 1927 року народження , Лукач Марія Василівна з 1927 року народження із села Стеблівка.( записано в 1985 році автором).

[3] "Зайглю" – шиття, коли на голку набираєш по дві ниточки. Нитка набирається за іглою.

[4] Записано від Ігращук Василини Олексіївни 1922 р.н. із с. Данилове.

[5]. Записано в с. Стеблівка, інформатори - Лукач М.В. з 1921 р.н., Куцин Андрій Андрійович з 1916р.н.; в с.Сокирниця інформатори - Ларь Ю.В., Щербак О.П., Сабадаш В.М., Білик В.Ю.

[6] . Записано в селах Стеблівка, Сокирниця від Суринець Полані Михайлівни з 1913р.н.

[7] . Записано в с. Сокирниця від Лар Ганни Іванівни з 1913 р.н., Баняс В.С., Сарвадій М.В., Якоб М.І. Інколи ошийник вишивали окремо і потім його нашивали на зібрану "вракаш" (разом) морщенину.

[8] .Записано в селах Сокирниця, Стеблівка ( від перелічених жінок) і в с.Крайникове від Сабадаш Марії Юріївни з 1926 р.н.

[9] . Записано в с. Сокирниця від Дублей М.М., Гички П.І., Щербак О.П., Сабадаш В.М; в с. Стеблівка, Іза від Фречка Марія Іванівна з 1906 р.н., Донець Василина Олексіївна,

Записано автором в 1985 році 1989-1996рр., 2006р.

[10] Купованим полотном називали всю куповану тканину – ситець, сатин, шовк, шерсть.

Євгенія Гайова,

ст. науковий працівник Національного МНАП України

четвер, 16 серпня 2012 р.